Історія Ямпільського району
Історія міста
Меню сайта

галендар новин
«  Липень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Увійти
Логін:
Пароль:

пошук по новинам

друзі сайту


 



Приветствую Вас, Гість  сьогодні 2018-07-20, 18:30:39 Пт

ЯМПІЛЬСЬКИЙ РАЙОН СУМCЬКОЇ ОБЛАСТІ

Ямпільський район  розташований у поліській зоні, в північній частині Сумської області. Межує із Шосткинським, Середино-Будським районами Сумської області , а також з Севським районом Брянської області

( Російська Федерація). Загальна площа - 943,5. км.2. Станом на 2005 населення району – 28,4 тисяч осіб, у тому числі: міське – 17,8 тисяч, сільське – 10,6. У районі 61 населений пункт. Ди них входять місто Дружба, селище міського типу  Ямпіль, селище міського типу Свеса та 58 сільських населених пунктів, які об’єднані в одну міську, 2 селищних та 13 сільських рад.

Районним центром є селище міського типу  Ямпіль, розташоване за 6 км від залізничної станції  Янпіль  і за 180 км від обласного центру, на річках Студенок та Івотка ( остання – притока річки Десна, басейн Дніпра). Станом на 2005 у Ямполі мешкає 5800 чоловік.

Територію нинішнього району було заселено ще у сиву давнину. Про це свідчать знайдені археологами рештки поселень, посуд, наконечники стріл, якими користувались наші далекі пращури в епоху переходу від каменю до бронзи. Поблизу теперішніх сіл Папірня, Орлівка, а також на території нинішнього Ямполя виявлено поселення доби пізнього неоліту. У селі Антонівка – майстерню по виготовленню крем’яних знарядь праці. На околиці села Феофілівка – поселення бронзового віку, села Княжичі – городище, окремі речі часів Київської Русі. Поруч села Радіонівка знайдено залишки слов’янського поселення VІІ – ХІІІ ст. [1]

Варто зазначити, що територію Ямпільщини археологами досліджено недостатньо. Тому не виключено , що у майбутньому пам’ятки археології краю можуть поповнитись новими цікавими знахідками.

За часів Київської Русі  землі нинішнього  району належали Новгород – Сіверському князівству.  [2 ]      Ямпільщину оточують давньоруські  міста : Путивль, Новгород – Сіверський, Рильськ, Глухів. З давніх часів вони зв’язували між собою шляхи спілкування мешканців цього краю. Саме тут збирав Новгород-Сіверський князь Ігор Святославович військо для походу на половців, описаного в „Слові о полку Ігоревім”

У середині ХІУ століття ці землі були захоплені  Великим князівством Литовським. У 1500,  після переходу  чернігово- сіверських князів на бік Москви і перемоги руських військ у війні з Литвою, Ямпільські землі увійшли до складу Російської держави. Територія нинішньої Ямпільщини являла собою суцільну рівнину, тому найдавніші поселення виникали між ріками та болотами , які служили захистом для тутешніх поселенців.  Саме в цей час в лісах будуються перші „буди” і „гути”, де місцеві жителі виготовляли дьоготь, поташ та скляні вироби. І  сьогодні на півночі області існують населені пункти,  до  назви  яких входять слова та словосполучення тих часів: Стара Гута, Гутка, Марчихина  Буда, Середина – Буда.

Ямпіль існував уже у першій половині ХVІІ століття, бо за матеріалами статистичного перепису Ніжинського полку 1654 показаний з церквою. Тоді він називався Клином. Пізніше за переліком ( 1688) „Глухівської волості”, на річці Студенок, існували маєтності Старий Клин,  Слобідка Клинська , Кояковичі. Вони належали Ростопчам, і були пожалувані їм Владиславом ІV   [3] До цього, за Деулінським перемир’ям 1618, ці маєтності були у власності польського магната Пісочинського. За адміністративно-територіальним поділом вони входили до Новгород – Сіверського повіту Чернігівського воєводства. Назва Клин  у Ямполі збереглася до цього часу. Так жителі селища у розмовній мові називають одну з вулиць райцентру, яка має офіційну назву – вулиця  Коцюбинського.

Існує 2 версії щодо походження назви Янпіль (пізніше Ямпіль). Перша  версія базується на припущенні, що назва Ямпіль пішла від імені господаря містечка і земель Яна Сердюцького (ХVІІст.) – Янове поле. Друга походить від тюркського „ям” – поселення, де приїжджі могли  поміняти коней, та з грецької „поліс” – місто.[4]

До середини ХVІІ століття, внаслідок Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, сформувалась українська держава, яка на автономних засадах увійшла до складу Росії. У цей час козацький адміністративно-територіальний устрій з поділом на полки і сотні поширився майже на всю територію Сумщини. Північна частина області увійшла до складу Лівобережної України, або Гетьманщини. Клин став ранговим володінням українських гетьманів. Гетьман Самойлович  першим оцінив економічне значення цієї місцевості і привласнив Ямпіль з прилеглими поселеннями. З 1648 Ямпіль – сотенне містечко Ніжинського полку. Першим його сотником був Василь Журавський.  У 1674 гетьман Самойлович передав сотенне містечко полковнику Іванії (Ян Сердюцький), який поселив тут багато людей, а також дав йому назву Ямпіль. [5] Через деякий час гетьман відібрав Ямпіль у Іванії і знову зробив його своїм ранговим володінням. Після усунення Самойловича, Ямпіль перейшов до Івана Мазепи, який приєднав до нього прилеглі хутори та три села, побудував кілька млинів. У лісах з’явились буди.

На той час населення Ямполя складалося з козаків та посполитих селян. Останні виконували різні повинності, платили грошові  та натуральні податки. При наявності коня, селянин платив 2 золотих на рік. [6]  Крім того, по золотому сплачувалося за винокурню і по три копи грошей за солодовню. Ямпіль приносив гетьману прибутку до 15 тисяч золотих на рік.

У 1695 козаки сотні були приписані до гетьманської булави. Після засудження Івана Мазепи Петро І віддав Ямпіль Олександру Меншикову, а Катерина ІІ , скасувавши гетьманську владу на Україні, пожалувала його дійсному таємному раднику Івану Неплюєву, [7]   який володів у Глухівському повіті 25 тисячами десятин землі. З них 19 тисяч займав Ямпільській маєток [8]

З 1782 Ямпіль – населений пункт спочатку Глухівського, а потім Шосткинського повітів Новгород-Сіверського намісництва [9] У 1796 Ямпільщина входила до Малоросійської губернії [10], а у 1802 – до Чернігівської. З 1861  Ямпіль – волосне місто Глухівського повіту Чернігівської губернії [11]. Центром району Ямпіль став в 1923 – спочатку Новгород – Сіверського, пізніше Глухівського, Конотопського округів. У 30-х роках Ямпіль – Шосткинського району. Протягом лютого – жовтня 1933 селище відноситься до Київської області, а з жовтня – до Чернігівської. У 1935 – 1939рр. – це районний центр Чернігівської, а з 1939 – Сумської областей. У 1962 – 1966 – селище Середино – Будського та Шосткинського районів Сумської області.

З грудня 1966 Ямпіль – районий центр Ямпільського району Сумської області.

Існують припущення, що одними із перших на території району; із нині існуючих, виникли поселення Шатрище та Княжичі. Руські воїни в походах проти половців у ХІІ столітті ставили намети , або „шатри”, які згодом обростали поселеннями селян. Споконвіку Шатрище славилось своїми гончарними виробами. Майже в кожному дворі під навісом був гончарний круг. Горщики, глечики, миски, полумиски продавалися на ярмарках Чернігова, Орла, Севська, Глухова та інших міст та містечок України. Загальновідомо, що готуючись до битви під Полтавою у 1708-1709 артилеристи Петра І використовували для зберігання пороху Шатрищенські макітри та глеки.

За свідченням істориків Княжичам не менше 900 років. Сюди у глиб лісів, в урочище, що ховалося серед них, висилалися княжичі - молодші нащадки князів, яким заборонялося бути претендентами на престол батьків. Княжичі були ратушним селом, а у 1720 були передані Ямпільському сотнику Василю Журавському. За даними 1736 там проживало 36 козаків і 23 посполитих селян.

З середини ХУІІ століття бере свій початок і селище Свеса, яке виникло, як сторожова вежа  на випадок наступу Польщі на Московські землі. Найбільш вірогідною датою заснування Свеси є 1650. Перша згадка про поселення датується другою половиною ХУІІ століття, коли гетьман Самойлович подарував його своєму зятеві Юрію Четвертинському, завдяки вигідному розташуванню, природним багатством лісового краю цей хутір перетворився на військово – стратегічну, тилову сировинну базу, практично недоступну для Польщі. Тут вироблялось деревне вугілля для мідного литва, дьоготь для побутових потреб, поташ – для миловаріння та інші.

На початку другої половини ХУІІ століття виникло село Дорошівка, засноване воронежським козаком Григорієм Дорошенком, пізніше хутір Дорошенків – родове гніздо гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків. Село Марчихина – Буда (перша датована згадка про нього належить до 1660) одержала назву від імені дружини литовського дворянина Марчихи, яка займалась виваркою поташу, а будами звались поташні кустарні підприємства. З 1720 у Марчихиній Буді поселились розкольники. З ХУІІ століття беруть свій початок села Орлівка, Паліївка, Усок, Юрасівка [12].

На початку ХУІІІ століття  поблизу Ямполя був побудований невеликий фаянсовий завод по виготовленню глиняного посуду, почали діяти перші винокурні. Робочу силу винокурень, млинів і цукроварень складали селяни. Були розвинуті будний промисел і виробництво цегли.

В 1740 Ямпіль мав такий вигляд : „ограда в нем деревянная, ветхая и во многих местах обвалилась, а с северной стороны и стен не имеется, о шести проездах; в том числе три недостроены верхов, с проездами, без ворот». У Ямполі у той час було чотири церкви : Покрова Богородиці, Преображіння Господня, з теплою при ній Благовіщення і четверта – святого великомученика Георгія. Жодна з них до нашого часу не збереглася.[13].

Історичним пам’ятником часів гетьманщини на території району є будівля діючої церкви Успіння Богородиці у селі Чуйківка. Дерев’яна одноверха церква стоїть у рівнинній місцевості на пагорбі край села над річкою Гибин (правий доплив р. Івотка, басейн Десни). Збудована церква у 1730, коли Чуйківка перебувала у володіння державного канцлера графа Гаврила Головкіна. Церква кілька разів перебудовувалась –  у 1753, на початку та у середині ХІХ ст. У

 1930 –х церкву закрили, зруйнували верхній ярус дзвіниці і перетворили на сільський клуб. З 1943 будівля знову почала використовуватися за прямим призначенням. Успенська церква у Чуйківці є безцінною пам’яткою народної дерев’яної арїітектури, найдавнішою на Сумщині, що зберегла свої первісні форми. За монументальністю образу, масштабністю й композиційною довершеністю їй немає рівних серед уцілілих тридільних одноверхих дерев’яних храмів Лівобережної України [14].

У середині ХУІІІ століття у Ямполі була  розквартирована козацька сотня Ніжинського полку. До неї належали одне містечко і 58 сіл та хуторів, у тому числі  Орлівка, Свеса, Грем’ячка, Імшана, Усок, Паліївка, Білиця. Згідно ревізії 1764 у Ямпільській сотні мешкало 9057 душ [15].

ХІХ ст. – це період бурхливого розвитку капіталістичних відносин. На Ямпільщині він характеризувався економічним і соціальним розвитком. Іван Неплюєв побудував у 1836 на річці Івотка паперову фабрику на 78 робочих місць. Папір, що виготовлявся на ній був хорошої якості, з водяними знаками, відомий за межами Глухівського повіту. Біля фабрики селилися селяни. Населений пункт назвали Папірнею. Він існує до сьогоднішнього часу [16].

У 1835 біля заснованого у другій половині ХУІІ століття населеного пункту Юрасівка таємним радником Глухівського повіту Чернігівської губернії мільйонером М.І.Терещенком будується цукровий завод, майстерні. Поряд із заводом, на місці Юрасівки, виросло робітниче селище, яке М.І.Терещенко назвав іменем свого сина Михайла. У кінці 60-х років ХІХ ст. До заводу було прокладено вузькоколійку від залізничної колії Вороніж – Зернове.

Так Хутір – Михайлівський став залізничною станцією з початковою назвою – Юрасівка [17]. На її базі стали зводитись мости, залізничні депо. Згодом станція стала вузловою. У 1958 Хутір – Михайлівський було віднесено до категорії селищ міського типу. У 1962 його перевели до розряду міст районного підпорядкування і перейменували в місто Дружбу.

Успішно працювали млини, винокурні, цукроварні. Майже кожна винокурня за рік виготовляла 650 тисяч літрів спирту. У цей час подальшого розвитку набули лісові буди по виварці поташу, лужної солі, смоли, дьогтю. Набула розваитку торгівля. На ярмарках продавали і купували дари лісів : ягоди, гриби, дичину; товари натурального господарства, вироби ремісників: глиняний посуд, бочки, полотно.

Напередодні реформи 1861 в Ямпільському поміщицькому маєтку нараховувалося 1500 кріпосних. Серед них були землероби і ремісники, каретники, муляри та інші. З 456 селянських господарств 265 мали тягло. В середньому на ревізьку душу припадало по 2,5 десятин землі (в т.ч. орної, під сінокоси і присадибні ділянки) [18].

Після проведеної земельної реформи,  Ямпільську економію охопили селянські заворушення, які виникли і у маєтку Міклашевських – спадкоємців І.Неплюєва [19] незадоволення селян було викликане несправедливим розподілом орних земель.

У 30-х роках ХІХ століття у Ямполі діяли дві церковнопарафіяльні школи, у 1866 було відкрито земське сільське училище, а в 1885 при училищі запрацювала бібліотека. У містечку був невеликий медпункт, в якому працювали лікар, акушерка, кілька фельдшерів.

Відомо, що у ці часи на території Ямполя діяло три православні храми: Спасо – Преображенський, Свято – Георгіївський та церква Покрова Богородиці. Навколо них було зосереджене духовне життя тогочасних мешканців містечка. До нашого часу жоден з них не зберігся. Спасо – Преображенський храм (1796) у роки громадянської війни, під час бойових дій, зазнав нищівної пожежі. Була  розгромлена  також усипальниця родини Неплюєвих, що доповнювала ансамбль храму. Свято – Георгіївський храм, побудований у 1826 старанням І.М. Неплюєва, було зруйновано на початку 30-х років ХХ століття. Особливе місце в містечку займала церква Покрова Богородиці. ЇЇ реліквіями були Володимирська ікона Божої Матері, сім примірників Евангелія (1677, 1698 та 1709 видання), всі прикрашені сріблом. Церква згоріла у 1754, була відбудована і знову згоріла у 1834.

У 1873 на Ямпільщині, за ініціативою жителів села Імшана і за підтримки ямпільчан відбувся масовий виступ селян проти поміщиків і місцевої поліції, яка намагалася продати селянське майно за недоїмку. За наказом Чернігівського губернатора у селі було розквартировано дві піхотні роти для наведення порядку [20]. У цей час у Ямполі працювало кілька цегельних заводів, дегтярні, млини, маслобійні, крупорушки.

Влітку 1892 Ямпіль охопила велика пожежа, повністю згоріла базарна площа, склади  з товарами, центральний житловий масив.  Ця подія зумовила утворення добровільного пожежного товариства [21].

На межі ХІХ – ХХ століть у Ямполі було створено сільськогосподаську школу першого розряду, а потім у селі Воздвиженське – православне Хрестовоздвиженське Трудове Братство. Їх засновником був уродженець Ямполя М.М. Неплюєв (1851-1908) – богослов, громадський діяч, педагог і мислитель. Він був суспільним діячем европейського масштабу, членом англо – російської літературної спілки, Міжнародної Молитовної спілки, головним організатором проведення Конгресу единого людства (Париж 1900), основною ідеєю якеого було єднання усіх християнських конфесій і демілітарізація держав [22]. Братство Неплюєва уособлювало живу модель вільного людського братерства бідних і багатих християн. З організаційно – православної точки зору воно являло собою кооперативне товариство виробництва і споживання з колективною формою власності на засоби виробництва.

29 грудня 1901 М.М.Неплюєв здійсний безпрецедентний в історії Росії вчинок – передає все майно, загальною вартістю 2 мільйони 750 тисяч карбованців, у повну власність Братства.

У 1919 Братство перетворилось на радянську комуну „Трудове Братсво”. У 1924 комуну було зруйновано радянською владою.

Із власності родини Неплюєвих до наших часів у Ямполі збереглися :стіни  колишнього торгового ряду, будівля школи, флігель для вчителів, головна контора маєтку (все на сучасній вулиці Леніна). У селі Воздвиженське сьогодні можна побачити будівлі, що належали Трудовому Братсту. Це гуртожитки  братських сімей, лікарня, братське кладовище з могилою засновника Братства, липова алея, паркова зона, Хом’якова гірка, залишки спиртового заводу, його складу, чоловічої школи.

У селі Воздвиженське зберігся будинок, де жив Іваненко Микола Миколайович – праведник Калузького монастиря, якого поховано у 1812 на братському кладовищі. Для збереження спадщини М.М. Неплюєва у селі Воздвиженське створено історико – меморіальний музей „Трудове Братство М.М. Неплюєва” (2000).

22 травня 1996 при підтримці і з благословення предстоятеля Української Православної церкви  Митрополита Київського та всієї України Володимира у Воздвиженському на честь М.М. Неплюєва встановлено пам’ятний знак. У 2005 у Ямполі, біля Спасо – Преображенського храму, було встановлено другий пам’ятний знак на честь видатного земляка.

Перша російська революція 1905-1907 сколихнула трудящих краю.

Селянські заворушення у січні – лютому 1905 охопили і Чернігівську гебернію. Найбільш рішучим був виступ Глухівського і Новгород – Сіверського повітів, який закінчився повним знищенням у лютому 1905 цукрового заводу українського промисловця і землевласника М.І.Терещенка. Особливо активними  учасниками заворушень були мешканці сіл Чуйківка, Ломленка, Радіонівка, Журавка, Юрасівка, Свеса [23]. Трудящі Ямполя вимагали виводу поліції з населеного пункту [24]. Для покарання революційно налаштованої громадськості до Хутора – Михайлівського з каральним загоном прибув начальник Чернігівського жандармського управління. Мешканці окружних сіл стали свідками такого жахливого явища, як екзекуції над громадянами, провина яких полягала лише у тому, що із почуття усвідомлення неминучої загибелі „панського добра” деякі з них спокусилися на шматок цукру, витягнутого буквально з вогнища. Заводське майно було частково повернуте, і до судової відповідальності притягнуті найактивніші учасники заворушень [25]. Але, не зважаючи на покарання, робітничі та селянські виступи не припинялись. Так, влітку 1906 і на початку 1907 у Ямполі, Хуторі – Михайлівському та Свесі відбувалися мітинги і страйки робітників та селян [26]. У травні 1913 селянська біднота категорично заявила про небажання заселятись на хутори [27]. До нашого часу на схід від селища Свеса збереглося урочище під назвою „Синя криниця”, де у 1905 – 1917 революційно налаштовані робітники проводили мітинги та маївки.

Після Лютневої буржуазної революції 1917 року населення  району по різному сприйняло інформацію щодо утворення Центральної Ради, Генерального Секретаріату – Уряду України, проголошення автономії України та утворення у листопаді 1917 року Української Народної Республіки. Ямпільщина стала  частиною УНР.Близькість російського кордону спонукала  місцеве населення вступати до новостворених частин Української армії.

У 1917 революційну боротьбу у Ямполі очолив Т.М.Красняк, а 1 січня 1918 у селищі було встановлено радянську владу. Першими її представниками були брати М.Ф. і К.Ф. Мазури. 19 листопада 1918 радянську владу було встановлено у Хуторі – Михайлівському. ЇЇ перші кроки почалися з  примусових реквізицій. Вже у листопаді 1918 зі станцій Хутір – Михайлівський та Конотоп було відправлено до Москви та Петрограду 140 тисяч пудів цукру [28].

У 1918 – 1920 на Ямпільщині відбувалась жлорстока класова боротьба, внаслідок чого влада на території району змінювалась кілька разів.

Українські війська на Лівобережжі протистояли двом російським арміям: з Харкова на Київ наступали  війська Муравйова, а з Гомеля на Чернігів і Бахмач – армійська група Берзіна. Їм на допомогу з Брянська, через усю Сумщину, рухався  Московський  загін особливого призначення під керівництвом Олександра Знаменського [29].  У самому районі діяли партизанські загони радянського спрямування, якими керував уповноважений  народного секретаріату України В.М. Боженко. У радянські часи жителі Ямполя увіковічили пам’ять про В.М.Боженка, назвавши його ім’ям центральну вулицю селища, а с. Степне – установивши меморіальну дошку на будинку, де розміщувався штаб. Нині в частині цього приміщення розміщується сільська бібліотека.

Після підписання у Бресті мирного договору УНР з Німеччиною розпочався спільний наступ на більшовицьку армію. Наприкінці березня 1918 від більшовиків було звільнено Глухівський повіт.

Особливе значення у цей період мали залізничні вузли. Станції були під постійною охороною.     Залізниця Київ – Москва на дільниці Конотоп- Хутір-Михайлівський охоронялась полком ім. Дорошенка ( один з перших в Армії УНР)  під командування Пелещука  та першою козацькою пішою дивізією („сірожупанники”). ЇЇ було утворено після Брестського миру. Командував дивізією підполковник  І. Перлик. 28.серпня 1917  це формування було передано Українській державі і з першого вересня 1917 ,  після параду у Києві перед   гетьманом  Г.Скоропадським, несла  службу по охороні кордону від річки Суземка (Російська Федерація) до Ямполя [30].

У травні 1918 було встановлено так звану  „нейтральну зону” між Україною і РСФСР. Вона проходила і по території району, відсікаючи від України землі Середино-Будщини. В цій зоні утворювалися більшовицькі, анархістські загони, які здійснювали спроби заволодіти територією, що належала Українській республіці.

Процес встановлення нової влади на Ямпільщині проходив складно і неоднозначно, тому завершився тільки у 1919. Та навіть після остаточного її встановлення, ще до кінця 1923 тут діяли селянські загони антирадянського спрямування. Загін під керівництвом Галако налічував 150 чоловік. Крім нього на території повіту було ще два малочисельні об’єднання під проводом Дебельського, Герасимця і Чертая. Загони перешкоджали вивезенню лісу , нищили документацію сільрад. У селі Ломленка бійці  одного з  таких загонів обстріляли загін Московського полку [31].

З історичних пам’яток тих буремних років до нашого  часу збереглася будівля, у якій 7 листопада 1922 відбувся 5 з’їзд рад Ямпільської волості. Про цю подію можна дізнатися з меморіальної дошки, яку встановлено на будинку. В ньому зараз міститься районний Будинок культури.

Після встановлення Радянської влади почалися  післявоєнні відновлювальні роботи. Місцеве керівництво велику увагу приділяло роботі Хутір – Михайлівського залізничного вузла і рафінадного заводу, який було запущено у дію 2 січня 1923. У 1925 – 1926 завод реконструйовано з встановленням нового обладнання для основного виробництва. У 1920 у Свесі став до ладу механічний завод. На початку 20-х заппрацював другий лісозавод. Стала розвиватись соціальна сфера.  У 1926 у  районному центрі Ямполі налічувалось   922 господарства, мешкало 4326 жителів. У початковій та семирічній школах 17 вчителів навчали 848 учнів, працювали : лікарня, клуб і читальня [32].  На початку 20- років у селищі було відкрито дитбудинок, клуб, хату читальню, працювала бібліотека з книжковим фондом 2500 примірників.

У 1930 – 1931 в Ямполі було створено 5 колгоспів. У 1932 побудовані льонозавод та маслозавод. Працювали два лісозаводи, електростанція і кіноустановка.

Не обійшли  жителів району і жахливі події, які мали місце в житті українського народу : голодомор 1932-1933 та сталінські репресії. Сотні ямпільчан впадали в безпам'ятство, опухали з голоду, вмирали під парканами.  У людській пам'яті збереглися події тих років, які підтверджуються фактами.

У роки репресій було заарештовано майже півтисячі ямпільчан. Більше вісімдесяти мешканців краю було засуджено до вищої міри покарання і страчено. Особливо вражає трагічна доля ямпільчанки Зої Марченко, яка закінчила у Москві курси стенографії і працювала у Наркоматі шляхів сполучення на посаді стенографістки – друкарки. У 1937 за контреволюційну діяльність розстріляли її рідного брата. У цьому ж році як одного з керівників контрреволюційної троцькістсько – терористичної організації заарештовано і засуджено  до вищої міри покарання чоловіка Зої Марченко, який займав посаду старшого інженера Головного Трансмашу НКТШ. Саму жінку тричі заарештовували (1931,1938 та 1949), і тричі їй довелося пройти через горнило сталінських таборів і поселень. Тільки у 1954 Генеральною прокуратурою СРСР справу Зої Марченко було переглянуто і припинено за недоведеністю обвинувачень [33]. У районі не увічнено пам’ять жерт голодому та сталінських репресій.

У 1936 у Ямполі відчинила свої двері середня школа №1. Цікаво, що при її будівництві було використано цеглу з розгромленого більшовиками на початку 30-х років Свято – Георгіївського храму. Будівля школи є памòкою архутектури місцевого значення, її виконано у стилі українського барокко. Крім неї, напередодні Великої Вітчизняної війни, у Ямполі працювало ще 3 школи : семирічна і дві початкові. У цих загальносвітніх закладах 35 вчителів навчали 1235 учнів. Культурно – масову роботу проводили працівники районного Будинку культури, Будинку піонерів та бібліотеки, книжковий фонд якої зріс до 22000  примірників. Будівлі середньої та семирічної шкіл, районного Будинку культури збереглися до нашого часу.

Грізні роки Великої Вітчизняної війни стали важким випробуванням для нашого народу.  З 28 по 2 жовтня 1941 велися жорстокі оборонні бої за Ямпіль. У них брали участь 143,298 стрілецькі; 21,52, 55 кавалерійські дивізії; 141 танкова бригада 13 армії Брянського фронту. Повністю район було окуповано німецько- фашистськими військами 2 жовтня 1941.

На території Ямполя діяли німецька комендатура і гестапо. Гітлерівці грабували і вбивали непокірне населення. За два роки окупації ними було вбито 580 мирних жителів і 300 насильно відправлені на каторжні роботи до Німеччини [34].  У жовтні 1941 на території Хутір – Михайлівського цукрорафінадного заводу нацистами було створено табір для військовополонених, обнесений колючим дротом, по периметру стояли сторожові вежі.  Всього ж на території табору  загинуло 18729 військовополонених, 2460 мирних жителя. 762 мешканці краю було відправлено у фашистське рабство [35]. Загиблі і розстріляні у концтаборі у період з 1941 – 1943  військовополонені   поховані у сквері цукрорафінадного заводу у шістьох братських та двох одиночних могилах, за якими доглядають жителі міста.

Та ні розстріли, ні жорстокі катування не могли злякати ямпільчан і зупинити рух народних месників. На території району велась підпільна боротьба з німецько – фашистськими загарбниками. Серед організаторів цієї боротьби були  командир партизанського загону „ За Родину” С.М.Гнибіда, начальник штабу Г.Г.Макаренко, комісар загону – Д.Д.Красняк [36].

Для лікування поранених радянських воїнів, залишених військами в райцентрі, лікар М.В.Костогаров організував роботу підпільного шпиталю.

Підпильний шпитань був і в с. Окіп у садибі батьків підпильника М.І.Дарики, повішеного гітлерівцями.Після проходження лікування всіх бійців було переправлено до партизанських загонів для подальшої боротьби з ворогом.

З 29 серпня по 5 вересня 1943 населені пункти району були визволені від гітлерівців воїнами 6 і 75 Гвардійських стрілецьких дивізій 60 армії; 69,149,193,354 стрілецькими дивізіями та 115 стрілецькою бригадою 65 армії Центрального фронту генерала Батова.

Жителі Ямпільщини зробили вагомий внесок у всенародну боротьбу з німецько – фашистськими загарбниками. 1820 ямпільчан воювали на фронтах, 1345 воїнів були нагороджені бойовими орденами і медалями, серед них – 50 партизанів ямпільського партизанського загону. Уродженцю села Паліївка Головачу Якову Петровичу за героїзм, проявлений в боях за річку Одер, посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він похований у м.Домено (республіка Польща). Ім’я героя носить Паліївська ЗОШ і вулиця рідного села [37]. У лютому 1945 звання Героя радянського Союзу присвоєно княжичанину Сагайдачному Павлу Порфировичу, нині почесному громадянину Ямполя. Колишнього головного лікаря Свеської лікарні Журавльова Дмитра Григоровича нагороджено орденами Слави трьох ступенів. На фронтах Великої Вітчизняної війни, а також у боротьбі проти ворога в тилу й підпіллі загинули 550 жителів району. Мешканці Ямполя бережуть пам’ять про тих, хто віддав  своє  життя за свободу і незалежність Батьківщини. У центрі селища – братська могила, у якій поховано 814 радянських воїнів. У 1961 в сквері на вулиці імені В.Боженка встановлено пам’ятник керівникам підпілля та організаторам партизанського загону „За Родину” Д.Д.Красняку, С.М. Гнибіді та Г.Г.Макаренку.  На будинку районнної ради встановлено меморіальну дошку на честь підпільного райкому партії.Встановлено пам’ятний знак на честь 75- Гвардійської Бахмацької стрілецької дивізії, яка визволяла Ямпіль від фашистських загарбників у вересні 1943 [38].  На вулиці ім. Щорса відкрито пам’ятник учителям і учням школи №1, які загинули в роки війни. На самій будівлі школи – меморіальна дошка на честь випускника школи С.О.Ошомка, який загинув в Афганістані і посмертно нагороджений орденом Леніна. Всього для увічнення пам’яті земляків  на території району встановлено 65 пам’яток та обелісків.

Природно, що перед жителями району гостро стоїть проблема збереження культурної спадщини та пам’яток архітектури. На сьогодні у районі зареєстровано 82 об’єкти культурної спадщини місцевого значення.  З них :  65 пам’яток воєнної історії, одну пам’ятку археології, 10  пам’яток монументального мистецтва, 6 пам’яток  архітектури .Зберегти все це – значить повернути людей до історичної пам’яті, збагатити їх духовний світ знаннями про життя і діяльність видатних земляків.

Ямпільщина багата і щедра на видатних людей, які своїми талантами і невтомною працею зробили значний внесок у розвиток науки і культури. Це О.К.Богомазов – всесвітньо відомий художник, „український Пікассо”; С.І.Набоко – доктор геолого – мінералогічних наук, професор; Л.С.Пахомова – кандидат технічних наук, заслужений винахідник УРСР; С.Ф.Черненко – селекціонер – садівник, академік  АН СРСР, професор, Герой Соціалістичної праці (1966); І.Т.Швець – доктор технічних наук, академік, ректор Київського університету ім. Т.Г.Шевченка; Г.Ф.Гришило – кандидат біологічних наук, професор; Н.С.Солодовник – генерал-лейтенант, військовий аташе Радянського посольства у Німеччині, випускник Кембриджського університету; В.С. Образ – генерал-лейтенант; А.І.Рябуха, О.М.Бублик, А.С.Галушко – генерал –майори; В.К. Остапенко, В.І.Медведко, М.П.Алексенко – кавалери орденів Леніна, голови колгоспів  - мільйонерів; В.П.Булана, С.П.Дзюба – герої Соціалістичної праці.

Сучасний Ямпіль – красиве і впорядковане селище міського типу. Капітальними спорудами, які формують його центр, є будинки районної ради, комерційних банків, вузла поштового і електронного зв’язку, торгівельного комплексу, центральної районної лікарні, прокуратури, школи №2, дитячого садка „Малюк”, аптеки, ВАТ „Ямпільський механічний завод”, багатоповерхового житла. У східній частині селища розташовані ДП „Ямпільський агролісгосп”, залізнична платформа „Івотка”,  пожежна частина № 25; у північній – школа №1, льонозавод, очисні споруди. На заході – особлива прикраса і гордість селища – районна станція юних натуралістів.

В пам’яті населення збереглися старі назви вулиць селища. Це Саранів Хутір (нині вулиця Лісова), Гора ( Першотравнева), Кобрисьовка (Щорса), Бондарівка (Куйбишева), Шлях (Леніна), Клин (Коцюбинського), Лопатівка перша (Жовтнева), Лопатівка друга (Кірова), Рябухівка (Шевченка), Безуглівка (Червонопрапорна), Старинці (Горького), Куток (Червоний Кут).Район нинішнього газового господарства мав назву Цегельня.

На Ямпільщині діють чотири промислові підприємства, 13 сільськогосподарських об’єднань, 17 фермерських господарств. Важлива ланка сучасного господарства району представлена Хутір – Михайлівською дистанцією колії, трьома залізничними станціями, митним постом і двома прикордонними загонами.

Район  має великі  культурні та освітні традиції. Зараз у  Ямполі  та на території району працюють 24 загальноосвітні школи,   6  дитячих садків.

Населення обслуговують 20 медичних закладів, 13 будинків культури, 7 клубів, 22 бібліотеки. Працюють 2 дитячі музичні школи, діють 19 релігійних громад.

19 серпня 2001 до 10-ї річниці Незалежності України у селищі було побудовано Спасо – Преображенський храм. Окрасою храму є ікони Спасителя й Матері Божої, а також ікона Архістратига Михаїла.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Сумщина від давнини до сьогодення.- Суми : „Слобожанщина”, 2000.- С.5.

2. Там само .- С.5

3. Хутір  Шостка та інші поселення краю в історичних документах від 1551року.- Шостка, 2003.-С.9.

4. Янко М.П. Топонімічний словник – довідник Української РСР.-К.: Радянська школа, 1973.-С.169.

5. Лазаревский А. Описание Малороссии. Полк нежинський.- УП, СПб, 1908.-С.500.

6. Лазаревский А. Малороссийские посполите крестьяне (1648 -1783).- К. 1908.- С.49

7. Лазаревский А. Описание старой Малороссии.Полк Неженский -УП, СПб, 1908.-С.336.

8. Россия. Полное географическое описание нашего отечества, 1893.-С.504.

9. Полный свод законов Российской империи. Т. ХХІ.-Ст.152229.

10. Городские поселения в Российской империи.Т.У.ч.2.-СПб,1895.-С.279

11. Административно-териториальное деление Украины.-Х.,1923.-С.41.

12. Лазаревский А. Описание старой  Малороссии. Полк нежинський.- УП, СПб, 1908.-С.504.

13. Там само .- С.503

14. Вечрський В.В. пам’ятки архітектури й містобудування Лівобережної України : Виявлення, дослідження, фіксація.-К.: Видавничий дім А.С.С, 2005.-С.561-562.

15. Шафонський А. Топографическое описание Черниговского наместничества с кратки исторически и географическим описанием Малыя России .- К., 1851.- С.76.

16. Домонтович М. Материалы для географии и статистики России.

Черниговская губерния. - СПб, 1865.-С.350.

17. Сумщина від давнини до сьогодення.-Суми: «Слобожанщина»,2000.-С.135.

18. Приложение к трудам редакционных комиссий для составления положения о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости. Сведения о помещичьих имениях.Т.6.-СПб, 1860.-С.6-7.

19. Крестьянское  движение в России в 1857-мае 1861гг.: Сборник документов.-М.,1963.-С.695.

20. Крестьянское  движение в России в 1870- 1880гг.: Сборник документов.-М.,1968.-С.495.

21.  Верховец Я.Д. В наши дни. Воен.-Окр. Арт.-Петроград, 1915.-С.17-19.

22.  Журналы Глуховского уездного земского собрания .-Глухов,1886.

23. Революційна боротьба трудящих Українив 1905 – 1907рр.- К., 1980.- С.87.

24. Центральний державний історичний архів України. Ф. 1439,оп.1, спр.390, арк.81.

25.  Дроздов И.Г. Аграрные волнения и карательные экспедиции в Черниговской губернии в годы первой революции 1905-1907гг.,С.174.

26. Хроника революционного рабочего движения на Украине (1900-1917) – К., 1987.-С.197,183.

27.  Центральний державний історичний архів України .  Ф.1439,оп.1,спр.1482, арк.27.

28.  История городов и сел Украинской ССР.Сумская область.-К.,1980.-С.42

29.  Іванущенко Г.М. Залізом і кров’ю.-Суми, 2001.-С.13,14.

30. Там само .- С.7

31.  ДАСО. Ф.1705,оп.2,спр.1, арк..20.

32. Там само .- Ф.221, оп.1, спр. 181, арк. 32.

33. Там само .- Ф.7641, оп.1, спр. 370,  371.

34. Клопов В., Кулик І. Народна боротьба на Україні в роки Великої Вітчизняної війни.-К.,1957.-С.114.

35.  Сумская область в период Великой Отечественной войны.- Х., 1963. – С.253.

36.  История городов и сел Украинской ССР.Сумская область.-К.,1980.-С.619.

37. Гринченко И.Т., Головин Н.М. Подвиг. Документальные очерки о Героях Советского Союза .- Харьков, 1975.-С. 97-98.

38.  Зелен-край. Ямпільщина :нариси і портрети.-Суми:Слобожанщина, 2001.-С.33-35.

Автор статті Глушко В.П. – кандидат філософських наук, доцент кафедри економічних і соціальних дисциплін    Шосткинського інституту Сумського Державного

 університету

Копіювати або розповсюджувати інформацію без дозволу адміністрації сайту заборонено