БІОГРАФІЯ.
З чого це почалося… Народився я, з історичної точки зору, вчора, тобто у 1960 році, 4 жовтня. Мій батько – Іван Панасович Папченко, мати – Лідія Данилівна Папченко, у дівоцтві Кондратенко.
Притулок нашій родині дала мініатюрна станція Янпіль ( нині це село Привокзальне, Сумської області, Україна), де, мабуть єдиною значною будівлею на той час був залізничний вокзал. Янпіль, нанизаний мов намистина на струну Південно –Західної залізниці, губився в перелісках, південних, вже розбавлених полями, приярках Брянських лісів. Я „тарзанив” у цих перелісках, бо дивитися за мною було нікому. Моя мати тяжко захворіла на туберкульоз і їй доводилося довго лікуватися. Батько залишив нас. І я жив з дідусем. Та як він міг вгледіти за мною…
Одного разу, коли ми повернулися з прогулянки, дідусеві стало зле. Мабуть прихватило серце. Вже сутеніло і, щоб знайти дідусеві ліки, бо бачив він погано, потрібно було ввімкнути світло. А встати з стільця він не міг. А я не можу дотягтися до вмикача. Дідусь дивився – дивився, як я підскакую та й заплакав – старе й мале. Наша родина жила якось звично бідно. У нашої сусідки, бабусі, у хаті була земляна підлога, і це нікого не дивувало. Телевізора у нас, звичайно, не було. Було радіо. Старовинна радіола. По якій дідусь, інколи, згадую, слухав „Голос Ватикана” чи дещо подібне…
В селі діяла релігійна християнська секта, яку називали баптистами, і я разом з людьми і мамою відвідував їхні, так звані збори. Мені це здавалося доволі нудним гаянням часу. Разом з дорослими я слухав читаючу в голос Біблію, проте це могло бути скоріш за все Євангеліє. Потім ми причащалися, молилися на колінах...
Дивитися за мною було нікому, і тому я з 1965 року жив у дитбудинку миленького й маленького містечка Охтирка Сумської області.
Дитбудинок. Все в моєму станційному дитинстві було шорсткувате й нерівне – стовбури дерев, паркани, меблі – дерев’яний зі струганих дошок диван, лавка, навіть посуд був щербатий. Мабуть тому, найперше сильне естетичне враження на мене справило звичайне, в червоний горошок, блюдечко і в ньому гірка натертої вареної моркви. Блюдечко стояло на бездоганно рівній, досконало рівній, незвичайно рівній білій пластиковій стільниці. З того часу варену моркву я ненавиджу… Як це все зрозуміти? Ну не подобається вона мені, проте дуже гарно виглядає на блюдечку.
З 1967 року я жив і навчався у школі – інтернаті міста Шостка Сумської області, Україна. Мама була неподалік, в тубдиспансері пристанційного селища Воронежський. Це на відстані 10 кілометрів від Шостки. Та все – таки, мабуть, з-за специфіки її хвороби, зустрічалися ми рідко. Іноді я їй дзвонив. Іноді вона мені. У цьому випадку, черговий по спальному корпусу вибігав на подвір’я і навкруги розносилося: «
Панченко, до телефону!».
Прикро, що в той час не було сотових телефонів.
За маминим проханням опіку наді мною оформила Антоніна Микитівна Хвіст. Тобто, я як і раніше навчався в інтернаті, а всі вихідні й канікули проводив у райцентрі Ямпіль, у бабусі. ЇЇ сім’я стала мені рідною настільки, наскільки це взагалі можливо.
Пам’ятаю, кожного понеділка я нісся на п’ятигодинну вранішню електричку, щоб встигнути в інтернат до початку занять. Як зараз бачу – туман. Міст через річку Івотку. Мені здавалося тоді, що таким загубленим я не буду почуватися більше ніколи. Останню сотню метрів я пробігав – вулиця тягнулася впродовж кладовищенського паркану…
Коли мені виповнилося 9 років – померла мама. ЇЇ поховали на станції Янпіль
( село Привокзальне). Там дуже маленьке кладовище. Мініатюрне…
Переборюючи всі спроби моїх вчителів російської та української мови й літератури, Ольги Іванівни Шуляк і Ніни Іванівни Пасічник навчити мене, я читав книжки. Хай живе бібліотека імені А.П.Чехова на Петухівці, пригороді Шостки! Здається, я прочитав там коли не все, то половину, це точно…
Моє інтернацьке прізвисько – Тапочек.
І взагалі інтернат – це занадто багато для такої короткої біографії, як ця, і тому Бог з ним, залишим його…
У 1977 році я закінчив школу – інтернат і вступив до кінотехнікуму міста Ростов – на – Дону . Шістнадцять років, перша велика подорож, південна ніч, запахи холонучого асфальту, кондитерські пахощі „екзотичних” фруктів… Вперше в житті я вештаюся вночі по вокзалу з деякою сумою грошей в кишені, яка дозволяє мені відчувати себе магнатом. В напівсонному стані, проте, очманілий від вокзальної штовханини, гамору та яскравих вогнів, дійсність розтоплюється, трансформуючись в дещо невловимо казкове. Вже потім я зрозумів, що кілька годин був щасливим…
Під час навчання в кінотехнікумі, підробляв у парку імені Віті Черевичкина в кінотеатрі „Супутник” кіномеханіком…
1980 рік – служба в армії. Залізничні війська. Учебка – у Чернігові: щебінь, лопата, вапно, залізнична катастрофа, ремонтуємо дорогу, юний сержант. „Машка! Дай!” На заклик „дай” ми, просунувши ломики під шпальну решітку, дружно їх рвемо, здвигаючи на міліметр рельси…Шпиталь. Перші поранені з Афганістану. З учебки - в Карелію… Заметене снігом наметове містечко під Кондопогою зустрічає нас диким лементом – лейтенант імярек, вщент п’яний, з даху бараку, репетує благим матом: „Мамо!Мамочко! Забери мене звідси!”
Демобілізувавшись у 1982 році, працював у рідному Ямполі у хімчистці, звідти перевівся в місцевий завод у ремонтну бригаду, потім у кінотеатр „Салют” – кіномеханіком. І, нарешті, у 1984 році переїхав до Свердловська та влаштувався на Свердловську кіностудію. Спочатку працював дольщиком, тобто штовхав візок з кінокамерою, потім супермеханіком, асистентом оператора, другим оператором…
Художні фільми, в зйомках яких я приймав участь:
1. „Один і без зброї”, (Реж. В.Хотиненко, оператор Б.Шапіро)
2. „Горобинові ночі”, (Реж. О.Кобзєв, оператор Осєнніков)
3. „Золота баба”, (Реж. О.Кобзєв, оператор Г.Майєр)
4. „Затока щастя”, (Реж. В.Лаптєв)
5. „Команда „33” (Реж. Н.Гусаров, оператор Г.Майєр)
6. „Цей гіркий ялівець”. (Реж. Б.Халзанов)
У 1987 році прийнятий до штату СДТРК ( Свердловська державна телерадіокомпанія) телеоператором. У цій якості спостерігав післяперебудовний переполох, як-то кажуть з середини. Наприклад: 19 серпня 1991 року в пустому павільйоні зустрічав на роботі демократів. Було дуже нервово… А 4 жовтня 1993 року, на свій день народження, знов таки на роботі, зустрічав чергове безладдя.
У 2005 році залишив Свердловське телебачення і з того часу сам собі пан.
До Союзу Російських письменників вступив у 1997 році.