Валерій Авдасьов, директор народного
музею «Трудове братство М.М.Неплюєва»
с. Воздвиженське, Сумська область*
Трудове братство Миколи Неплюєва.
Історія і доля унікальної моделі християнського комунізму.
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
Тарас Шевченко.
У літописі християнського подвижництва, пошуків ідеальних форм суспільного життя це явище займає особливе місце. Несприйняте владою, незрозуміле сучасниками це дивовижне формування було самотньою оазою нового життя серед патріархальної селянської Росії. Воно проіснувало майже півстоліття, та зрештою, було зруйновано і віддане забуттю. У народі воно залишило по собі суперечливий неясний спогад, як про щось дивне, схоже на утопію. І сьогодні в тих, хто вперше знайомиться з досвідом Трудового братства, виникають дуже різні асоціації. Для одних – це Місто Сонця, яке набуло раптом реальних обрисів, іншим воно навіває похмурі картини зі знаменитої антиутопії Джорджа Оруела. Але при всій полярності думок не можна не визнати, що ця смілива спроба «творення Царства Божого на землі» сповнена великого інтересу.
У вітчизняній історії, як і у світовій, є такі імена і події, які не зайняли чільного місця в історичній пам'яті, перетворившись у «фігури замовчування». Повсякденна людська пам'ять підсвідомо вибіркова, а ті, хто займається історією професійно, інколи і свідомо «забувають» багато чого важливого в залежності від політичної та ідеологічної кон'юнктури і зв'язаної з ними ієрархії культурних переваг. Історія Воздвиженського трудового братства – один з таких незаслужено забутих, загублених предметів культурної самосвідомості, відчуття втрати якого стало турбувати людей лише після того, як їм багато чого довелось пережити.
Життя Миколи Миколайовича Неплюєва і його досвід по організації Братства – це історія вічних питань про добро і зло, про смисл людського існування на землі. Це непохитна хода до ідеалу морального і духовного, пошук божественої істини, краси і свободи.
Доля Неплюєва – це драматична спроба на ділі розв'язати головне питання усіх християнських мислителів – як наблизити наш тутешній «затьмарений пилом земним» світ до вищих християнських цінностей, як перевести ці абсолютні моральні цінності в площину практичної етики.
М. М. Неплюєв (1851-1908) належав до древнього дворянського роду, що походив від боярина Андрія Кобили – родоначальника аристократичних династій Романових, Шереметєвих, Количевих та ін. Цей факт сам по собі не означав би нічого, якби його представники життям своїм і діяльністю постійно не підтверджували одвічність свого роду. Найбільш знаменитими предками Неплюєва були св. Филип (1507 – 1569), – митрополит усія Русі, який виступив проти тиранії Івана Грозного, та Іван Іванович Неплюєв (1693 – 1773). Останній був посланий Петром I на навчання у Європу, де він успішно пройшов курс морської справи, а по поверненню зробив кар’єру на державній службі, зробившись при Катерині II сенатором і конференц-міністром.
_______________________________________________________
*Автор висловлює вдячність історику Ірині Гордєєвій за допомогу у підготовці цієї статті.
В історії він залишився як будівничий Оренбурзького краю, а також як автор «Записок» про свій час, за які йому вдячні багато поколінь істориків. Мати Миколи Неплюєва – народжена баронеса Олександра Миколаївна Шліппенбах (1827-1917) була онукою відомого шведського полководця Вольмара-Антона Шліппенбаха (1653-1721), – головнокомандувача війська короля Карла XII.
|
Микола Миколайович Неплюєв (1851–1908)
Споконвіку дворяни бачили своє покликання в служінні державі і государю. Це стало принциповою основою їхньої ідентичності, тобто того, як вони розуміли себе і своє місце в суспільстві і культурі. Останній представник цього роду Микола Неплюєв відрізнявся від своїх знаменитих предків і більшості сучасників-дворян тим, що предметом його турбот була зовсім не держава. Йому не давало спокою інше велике питання: чому християни не живуть по-християнськи? Роздумуючи про історичне покликання російського поміщика, він кардинально переосмислив ідею служіння, спрямувавши усі свої помисли і сили до підвищення духовного і матеріального рівня життя селянства. На відміну від інших «розкаюваних дворян» того часу, Неплюєв не обмежувався тільки словами, - він усе своє життя діяльно утілював свої ідеї.
М. М. Неплюєв народився 11(24) вересня 1851 р. у містечку Ямпіль (нині райцентр Сумської області). Він виріс у багатій респектабельній родині, і з дитинства вирізнявся глибокою релігійною чуйністю. Його улюбленою книгою було Євангеліє. В 1875 р. він закінчив юридичний факультет Петербурзького університету і вступив на службу радником російської амбасади в Німеччині. Але невдовзі він відчув, що традиційна для відвічного аристократа дипломатична служба морально не вдовольняє його. Життя сповнене розкоші і привілеїв «вищого світу», суперечило ідеалам християнської любові які жили в його душі, і кликали до самопожертви і служіння ближнім. Ця роздвоєність, за визнанням Неплюєва, мучила його совість. Його внутрішня драма розв'язалася духовним прозрінням, що з'явилося йому в сновидінні: «Я побачив себе в рідному селі, в оточенні селянських дітей. Обличчя їх були наповнені ясним гармонійним поєднанням світла, розуму і натхнення любові. Серед них я дихав в дорогій, рідній атмосфері любові».1 Цей сон повторився кілька разів підряд.
У 1877 р. Микола Неплюєв залишив кар'єру дипломата і, повернувшись з Мюнхена до Москви, вступив вільно слухачем у Петровської сільськогосподарської академії. Єдино за велінням совісті, не будуючи особливих теорій і планів, він вирішив прийняти на себе особисто моральну провину своїх предків-дворян перед народом і присвятити своє життя турботам про його освіту, духовність і добробут. Внутрішня робота, що почалася в ньому, по осмисленню сучасного стану речей з християнської точки зору привела до створення стрункої релігійно-філософської системи. Вона була викладена в цілій серії книг і брошур, таких як: «Историческое призвание русского помещика» (М.,1880), «Хлеб насущный» (М.,1883), «Благовест библейский» (Лейпциг,1892), «Христианское мировоззрение» (Берлін,1894) та інших. І на початку XX століття М. Неплюєв стає найвизначнішим у Росії світським богословом, твори якого неоднозначно оцінюються офіційним православ'ям, але знаходять відгук у серцях багатьох морально чуйних сучасників.
У своєму баченні історичного майбутнього країни М. Неплюєв виходив з того, що Росія – держава християнська, і цього визначення достатньо, щоб магістральним напрямком її розвитку став шлях мирного, еволюційного руху від капіталізму до християнського суспільства, яке живе на засадах любові. Головні надії в справі поступового відродження батьківщини М. Неплюєв покладав на людей свого кола – крупних поміщиків і дворянську еліту. «Від нас, – писав він, – людей освічених і заможних залежить багато чого у святій справі морального відродження народу. Ми володіємо матеріальним багатством й інтелектуальною силою, і якщо ми свідомі християни, то обов’язок християнської совісті велить нам зробити на користь народу усе, що можемо, тепер, коли він вступає на новий для нього шлях відносно вільного життя».2 Згодом, Неплюєв прийшов до ясного усвідомлення свого суспільного ідеалу. Він назвав його трудовим братерством: «Мені нічого було вигадувати форму життя, яка б найбільше відповідала розумінню життя віруючого християнина. Святі Апостоли навчили нас тому прикладом братських общин, цієї єдиної форми соціального устрою, яка цілком відповідає братерській любові».3
Життєдайною силою, яка надихала діяльність М.Неплюєва була глибока віра в Бога і християнська ідея вільного людського єднання, «всесвітнього братерства в ім'я Христове». Ґрунтуючись на священному писанні і виходячи зі свого глибокого містичного відчуття Бога, як джерела святої благодатної любові, Неплюєв розвинув цілісну релігійну систему, ядром якої було поняття Бога-Любові. «Христианство, - писав він - не чародейство, не рецепт практической мудрости, не цепи рабства, а вера, действующая любовью, и свобода, непременно свобода, потому, что любовь по самому существу своему требует свободы».4 Формула християнської гармонії духу, висловлена Неплюєвим виходить зі схеми: Любов – Розум – Відчування, де «розум, підкорюючись любові, має панувати над відчуваннями».5 Новий Заповіт і, особливо, Молитву Господню він «переживав як програму життя для усякого свідомого християнина». Значний вплив на світогляд Неплюєва мали погляди російського мислителя і поета О.С.Хомякова (1804-1860). Микола Миколайович уважав себе послідовником його ідей. Він поклав на музику сім віршів поета, а у своїй садибі спорудив Хомякову величний пам’ятник.
Восени 1880 р. М.М. Неплюєв оселився в родових маєтках – містечку Ямпіль і хуторі Воздвиженському поблизу старовинного українського міста Глухова. За допомогою матері і сестер Ольги Миколаївни Неплюєвої і Марії Миколаївни Уманець, борючись з нерозумінням з боку батька – Чернігівського проводиря дворянства, великосвітських знайомих і «прогресивної громадськості», захопленої новітніми соціалістичними теоріями, Неплюєв один починає свою справу. Він улаштовує притулок для десяти селянських дітей-сиріт, і особисто займається їхнім вихованням. Він проводить з ними майже весь свій час. Щирим стремлінням М.Неплюєва його педагогічним надзавданням було виховання «нової людини» - вільного свідомого християнина, з сильною волею до добра, люблячого Бога і ближніх; особистості, спроможної творити життя на нових шляхах».6
М.М.Неплюєв з вихованцями своєї школи. Фото 1889 р.
« Виховати, - говорив він своїм вихованцям, - значить розвинути у людині все добре і викорінити усе погане. Що є добре і що погане, розуміти нас навчив Господь Ісус Христос. Справжніми християнами ми станемо тільки тоді, коли ясно зрозуміємо, як учив жити, мислити і почувати Христос, щиро полюбимо його вчення і у своєму житті будемо наслідувати Його».7
У 1885 році у Воздвиженському Неплюєв заснував чоловічу сільськогосподарську школу, а в 1891 була відкрита і жіноча – Преображенська. Школи користалися величезною популярністю серед селян. У них поряд із якісною агрономічною освітою, давалося особливе релігійно-моральне виховання, прищеплювався смак до художніх цінностей. Трудовий же гарт учні здобували працюючи у шкільному господарському комплексі, до якого входили поля, ферми, сади, майстерні, пасіка, лісовий розсадник. В школи приймалися діти всіх християнських сповідань. До М.Неплюєва привозили кращих своїх вихованців самовіддані педагоги тодішньої України – Ольга Максимович з Полтавщини, Петро Солонина з Чернігова. Були в школі М.Неплюєва і діти підданих Швейцарії і Австрії. За словами фундатора, його школи формували добрих християн і культурних хліборобів.
У серпні 1889 р. відбувся перший випуск школи. Із шести чоловік, що одержали атестати, троє не захотіли розлучатися зі своїм вихователем, і для них була організована особлива сільськогосподарська община – «Перше трудове братство», на створення якого Неплюєва благословив знаменитий старець Троїце-Сергієвої лаври св. Варнава Гефсиманський (+1906). Кожен випуск шкіл давав Братству нових членів, воно зростало, обробляло придбану в оренду у Неплюєва землю, будувалося й упорядковувалося. У 1893 році у Воздвиженському був споруджений і освячений храм в ім'я Воздвиження Хреста Господнього, тієї ж осені згуляли перше в Братстві весілля.
Існування Трудового братства, – явища унікального в історії слов’янських народів щодо поєднання своїх морально-виробничих функцій, – підлягало офіційному оформленню. І світська, і особливо духовна влада побоювалися Неплюєва, веденого сильним релігійним настроєм, і всіляко перешкоджали його починанням. Після багатьох труднощів, у 1893 р. статут «Православного Хрестовоздвиженського трудового братства» був затверджений. 16 вересня 1894 року, указом Олександра III йому були даровані права юридичної особи, а 22 липня 1895 р. відбулося урочисте відкриття Братства. Його мета – «християнське виховання дітей і струнка організація життя по вірі на лоні православ’я».8
Статут Трудового братства передбачав два основних розряди його членів: повноправні брати (меншість) і прийомні. Повноправні були господарями всього братського маєтку, вони брали участь у виборах і встановлювали уклад життя Братства. Прийомні брати на рівних користувалися прибутками Братства, але не приймали участі ні у виборах, ні у вирішенні найважливіших питань життя общини. Повноправні брати складали думу – найвищий орган управління Братством. Головою думи був вибраний М. Неплюєв. Він уважався блюстителем Братства.
Існувала й особлива категорія учасників Братства – члени-змагальники. Це були люди, які жили на стороні, але діяльно сповідували братерські ідеали. Першим членом-змагальником Братства став видатний петербурзький проповідник священик Григорій Петров (1868-1925). В середині 1890-х років в Братстві працював і майбутній віце-президент Всесвітнього союзу євангельських християн Іван Проханов (1869-1935).9
Братство ґрунтувалося на євангельських етичних засадах – віри, любові і праці. Усі його жителі, як сімейні, так і незаміжні, об’єднувалися за професійною приналежністю у великі «братські сім’ї»: сім’я вчителів, хліборобів, молочарів і т.д., кожна з яких носила ім'я одного із шанованих святих і проживала в багатоквартирному будинку. Кожній родині надавалась простора кімната, а нежонаті жили по 3-4 людини в одному приміщенні. Братську сім´ю очолював старшина, вибраний членами даної сім´ї. Він керував виробничою діяльністю і відповідав за моральне і духовне життя сім´ї. Чоловіки і жінки мали рівні права. Діти виховувались у дитсадках, а з восьмирічного віку навчалися в школах. Вступ і вихід із Братства були вільними.
В економічному сенсі Трудове братство являло собою «кооперативне товариство виробництва і споживання», як назвав Братство відомий французький економіст Анатоль Леруа-Больє в 1898 р. на засіданні Паризької академії наук. У Братстві все рухоме і нерухоме майно, окрім предметів особистого вжитку, вважалося колективною власністю. Приватна власність допускалася у вигляді особистих рахунків членів общини. Братські сім´ї-артілі працювали на ланах, фермах, у майстернях, вирощували сади, вчителювали в школах, керували заводами. Економічну діяльність організовувала і контролювала господарська рада Братства, її беззмінно з 1895 по 1919 рік очолював Андрій Фурсей – один з десяти перших вихованців М.Неплюєва. Чистий прибуток після відрахувань в загальні фонди (20%), порівно ділився між членами Братства.
Попервах Братство не окупало себе і в деякій мірі існувало на дотаціях Неплюєва. Своїми силами братчики не могли упоратися з величезним маєтком і залучали найманих робітників. Їхня чисельність під час жнив втричі перевищувала кількість працюючих братчиків. Братські угіддя славилися високим агрономічним рівнем. Урожайність сільськогосподарських культур на полях Братства більш ніж у 2,5 рази перевищувала середню урожайність у Чернігівській губернії.
Особлива увага в Братстві приділялась інтелектуальному і естетичному розвитку. Тут працювала велика бібліотека, викладались музика, малювання, проводились літературні вечори, ставились аматорські спектаклі. Музику викладала сестра засновника Ольга Миколаївна Неплюєва (1859-1944) – талановита учениця італійської оперної співачки Ельвіри Репетто. Атмосфері високої культури відповідав улаштований в хуторі Воздвиженському мальовничий садово-парковий ансамбль. Треба зазначити, що М.Неплюєв підтримував талановитих дітей і за межами Братства. Він був першим меценатом українського художника Георгія Нарбута. В Братстві був симфонічний оркестр, а учасникам братського духовного хору давав уроки славетний український хормейстер Яків Калішевський (1856-1923), який гостював у Неплюєва. Музичну освіту здобув у неплюєвській школі і самобутній український композитор Павло Сениця (1879-1960). Він прожив у Братстві вісім своїх юних літ, які стали для нього плідним періодом художнього становлення. Тут він зібрав багато народних мелодій, написав чимало п’єс для фортепіано, пісень і романсів, в тому числі і на вірші Тараса Шевченка «Вітер в полі нагинає лозу і тополю», «Чого мені так тяжко?..», «Нащо мені врода?», які належать до найбільш натхненних зразків його творчості.
Трудове братство мало уособлювати живу модель майбутнього досконалого людського суспільства і демонструвати реальний приклад християнського братерства людей. «Братство, писав Неплюєв, - как организация труда на основе братолюбия, является попыткой осуществить в жизни то, что девятнадцать веков проповедуют в церквах, внушают в школах, воспевают в поэзии».10
Члени Братства називали один одного братами і сестрами.
Соціально-моралістичний пошук Неплюєва був одним з найяскравіших проявів особливої духовної реальності, присутність якої в духовному житті Росії того часу помітив ще Ф. М. Достоєвський. Письменник з піднесеною надією назвав її «наступаючою майбутньою Росією чесних людей».11 Люди, які її втілювали, розуміли проблему перебудови світу як проблему моральну. Вони були прихильниками тієї соціально-моральнісної альтернативи, відповідно до якої люди, не оглядаючись ні на які закони історії, повинні створювати своє майбутнє на основі християнської моралі й особистої відповідальності за всі свої рішення і справи.
Інший великий сучасник – Л. М. Толстой був особисто знайомий з М.М. Неплюєвим. Толстой гостро відчув у ньому людину особливих духовних якостей – гарячого шукача вищої правди, наділеного рідкісною щирістю і глибокою християнською настроєністю. Не поділяючи деяких положень вчення Неплюєва, Толстой від чистого серця підтримав його починання. У грудні 1893 р. він писав Неплюєву: « До справи вашої я прихильний всією душею і зичу їй продовження успіху».12 Але на відміну від Толстого, який проповідував непротивлення злу насильством, Неплюєв уважав, що добро потрібно розумно організовувати, створюючи «такі форми братерського життя, при яких людина не була б для людини вовком», і які б людина прийняла б свідомо і вільно. І ще в противагу Толстому, Неплюєв визнавав особливе значення православної церкви, у справі морального оздоровлення суспільства. В богословських питаннях Толстой і Неплюєв завжди залишались опонентами. Але в багатьох їхніх сучасників склалась думка про духовну близькість цих людей. І навіть такий відомий богослов як Георгій Флоровський з деякими застереженнями відносив Неплюєва до послідовників Толстого.13
Трудове братство перебувало у духовному відомстві. В ньому строго дотримувались канонів православної церкви. Братство підтримувало добросусідські стосунки з навколишніми монастирями: Глинською пустинню, Гамаліївським жіночим монастирем. Неабиякі духовні зв’язки склались у нього з Московською духовною академією та Троїце-Сергієвою лаврою.
Як соціальна модель, Трудове братерство мало жорстку організаційну структуру, глибоко авторитарний режим управління і контролю. Пронизуюча весь життєвий уклад сувора релігійність, дефіцит ліберальних цінностей – були основними джерелами внутрішніх протиріч общини і головною причиною відходу з її багатьох, за словами самого Неплюєва, цілком порядних по мірках традиційного суспільства, людей. Деякі з тих, що ішли виступали в пресі, обвинувачуючи Неплюєва і його євангельську технологію в зазіханні на свободу особи. Олександр Блок з цього приводу писав: «Ймовірно дуже нудно й у неплюєвському товаристві. Зрештою, так здалося не мені одному, а також пану Абрамову, ... який п'ять років навчався в неплюєвській школі. Він розповідає про “моральну духоту” і деспотизм самого М. М. Неплюєва».
До критичних відгуків, які здавалося б, компрометують Братство, Неплюєв ставився особливим чином. Вважаючи свою справу об'єктом живої проповіді, він не тільки не ховав властивих йому недоліків, але і привселюдно визнавався в них, пояснюючи друзям свою позицію так: «Господь сказав: «По плодах їх пізнаєте їх». Божі по плоду діла Братства трудового покажуть Якого ми духу, Кому належимо. Далекі Духу Божого не зрозуміють ні плоду Братства, ні Духу, який його породив... Не заперечуйте моєї гріховності, а навпроти на ній будуйте докази того, що кращі мене можуть і повинні робити ще більше і краще в справі здійснення правди віри».14
Будинок М.М.Неплюєва у Воздвиженському. Фото 1902 р.
За свідченням сучасників, не дивлячись на легітимність діяльності Неплюєва, його ім'я завжди було оточено ореолом таємничості і лякало багатьох високопоставлених чиновників, схильних бачити в його особі небезпечного соціального новатора і релігійного реформатора, за словами єпископа Антонія (Соколова), «такого собі російського Лютера».15 Обер-прокурор Синоду К. П. Победоносцев заборонив видання творів Неплюєва в Росії. Однак виявлена Неплюєвим щира відданість Православ'ю і прихильне ставлення до нього представників монархічних династій, – імператриці Марії Федорівни, графа Максиміліана Люттіхау, великого герцога Саксен-Веймарського Карла-Олександра, герцогині Ангальд-Бернбург та ін. дозволили перебороти цензурні обмеження. І в 1900 році у Петербурзі була видана перша велика релігійно-філософська працям М. Неплюєва «Что есть истина?», за якою пішли публікації його творів «Христианское мировоззрение» і «Христианская гармония духа», які раніше вийшли в Лейпцизі і Берліні. Про творчу спадщину Неплюєва професор Київської духовної академії, засновник журналу «Христианская мысль» Василь Экземплярський писав: «По цілісності враження, свіжості думки, вірності одкровенній істині твори М. М. Неплюєва можуть бути поставлені поряд із творами таких видатних мислителів як А. С. Хомяков і В. С. Соловйов... Думається, що наступить той час, коли наша офіційна богословська критика зуміє позбутися свого корпоративного і шкільного самолюбства і визнає велику заслугу М. М. Неплюєва перед російською богословською літературою».16
Позитивно оцінили христянсько-гуманістичну філософію Неплюєва такі духовні письменники як С. О. Соллертинский, П. Я. Светлов, М.Жевахов, а також авторитетні європейські вчені: німецький історик церкви Фрідріх Ніппольд, знаний французький славіст Альбер Грас´є, польський поет, професор Тадеуш Міцинський.
Духовний досвід братства, сприйнятий як серйозна спроба релігійного освячення всіх сторін людського буття і особливо шлюбних стосунків привернув увагу феноменального російського філософа В.В.Розанова. В 1900 році, коментуючи лист, отриманий від братчика О.О.Лютецького, Розанов у своїй книзі «В мире неясного и нерешенного» писав: «Не об одном браке идёт дело, а в самом деле - о гораздо большем. В религию врываються «чересла» - вот новое! Что такое «чересла»? – Реальность! Что же это значит? Религия реализуется: неужели это не ново для Европы?»17 Розанов з симпатією ставився до Братства, листувався з братчиками. Неплюєв фінансував журнал «Новый путь», де публікувались доповіді Релігійно-філософського зібрання, розпочатого в 1901 р. за ініціативою В. Розанова і Д. Мережковського.
Кілька років тривало листування і між керівниками Братства і іншим видатним мислителем Павлом Флоренським, якого також цікавило «втілення християнської правди в життя». В 1909 році в скрутну пору життя він навіть подумував деякий час пожити в Братстві. Флоренський посилав братчикам свої праці, рекомендував прийняти в Братство своїх знайомих селян.18 Одначе, пізніше, Флоренський, згадуючи Неплюєва, як послідовника Хомякова, питання про його церковність залишив відкритим.
Високі особисті якості Неплюєва – щирий патріотизм, непідкупна чесність і запальна енергія його релігійних устремлінь дозволили йому одержати деякі зовсім екзотичні права. Наприклад, братського священика вибирала братська дума, а затверджував його покровитель Братства – єпископ Чернігівський і Ніжинський (по всій Росії священиків призначав архієрей, без усякої участі приходу). Неплюєв також мав право призначати учителями своїх шкіл своїх же вихованців, дане йому в 1888 р. і закріплене в 1895 р. Миколою II. І ще одне унікальне право одержав Неплюєв: в 1891 році єпископ Чернігівський і Ніжинський Сергій (Соколов) благословив його одягатися в стихар і виголошувати проповіді в церкві.
Діапазон суджень про неплюєвське братство був радикальний: від ідеалізації, до повного неприйняття. Діяльність Неплюєва не укладалася в прокрустове ложе звичних схем, не піддавалася адекватному опису традиційною для публіцистики того часу мовою. У рамках спрощено-умовної класифікації, розробленої ідеологами громадсько-політичних течій російського суспільства, для Неплюєва не було підхожої рубрики. Крім того, для Неплюєва особиста моральність була невіддільна від суспільної. Усе це приводило до обопільного нерозуміння між Неплюєвим і більшістю інших освічених співвітчизників. Наприклад російський письменник А.П.Чехов, дізнавшись про Братство з літературної кампанії проти М.Неплюєва та публіцистичних статей М.Меншикова (який мав особисту неприязнь до Неплюєва), прийшов до думки , що таке братство можуть створювати лише «люди ненормальні».19 В загальноросійській пресі про Трудове братство говорили насторожено, як про «знамено пророче, якусь незрозумілу загадку», Братство іменували «небезпечною і шкідливою утопією», «культурним скитом», «процвітаючою комуністичною общиною» та інше.
У 1897 р. великий релігійний мислитель В. С. Соловйов у своєму листі до М.М. Неплюєва, відзначав, що справу Трудового братства, якій необхідне суспільне співчуття, ще так мало розуміють. Про роль особистостей, які подібно до Неплюєва, не дивлячись ні на які зовнішні обставини шукають ідеальну суспільну правду, Соловйов писав: «У тому-то і все значення таких людей, що вони не схиляються перед силою факту і не служать їй. Проти цієї грубої сили того, що існує, у них є духовна сила віри в істину і добро – у те, що має бути. Не спокушатися видимим пануванням зла і не відрікатися заради нього від невидимого добра є подвиг віри. У ньому вся сила людини. Хто не здатний на цей подвиг, той нічого не зробить і нічого не скаже людству. Люди факту живуть чужим життям, але не вони творять життя. Творять життя люди віри. Це ті, котрі називаються мрійниками, утопістами, юродивими, – вони ж є пророки, істинно кращі люди і вожді людства».20
До 1900 р. братчиків було сто п'ятдесят чоловік, а разом з вихованцями шкіл, загальна кількість “неплюєвців” перевищувала триста чоловік. Вони проживали вже у двох облаштованих хуторах – Воздвиженському і Рождественському. М. Неплюєв мріяв, що справа трудового братства буде підхоплена й іншими, що по всій Росії будуть виникати нові трудові братства і не тільки землеробські, а й промислові, торгівельні, братерства людей ліберальних професій. Мета ставилась – не стільки економічна, скільки морально-етична – «доведемо можливість організації всіх видів праці на братерських началах, далеких від тих принад користі, які перетворюють увесь світ в одну біржу».
Знайшлись і послідовники. В 1901 році поміщиця Єлизавета Беклємішева за підтримки Неплюєва заходилася створювати братство в своєму маєтку Локаш Рязанської губернії, але півтора роки потому діло припинилося. Прихильники М.Неплюєва організували братські гуртки в Москві, С.-Петербурзі, Рязані, Тулі, Новгороді. У 1908 році священик Микола Опоцький організував в Новгородській єпархії Вельбицьке трудове братство зі школою. Але в 1910 р. воно було розпущене місцевим єпископом. Дочка петербургського промисловця-протестанта Ольга Міхельсон заснувала школу, санаторій та притулок для підкидьків. Треба сказати і про християнина Миколу Миколайовича Іваненка, який став близьким другом М.М.Неплюєва. Нащадок молдавського господаря Інони, володар багатомільйонного надбання, М.Іваненко в 40 років пережив духовний переворот. Він роздав частину своїх земель бідним селянам, майно продав, а отримані кошти розіслав по селах на будівництво 34 храмів. Сам почав жити по монастирях, здобувши визнання духовного учителя і праведника. Останок свого життя він провів у Трудовому братстві, де в 1912 р. був і похований.21
Хрестовоздвиженський храм Трудового братства
Ставлення навколишніх селян до Братства виявилось доволі складним. Переважна більшість байдужно споглядала на дітище Неплюєва, не вірячи в безкорисливість намірів «поміщика мільйонера». Зрідка траплялись й такі, що фанатично ненавиділи «неплюєвців». І лише деякі селяни товаришували з братчиками, ходили на богослужіння до братського храму і вбачали у Неплюєві «божого чоловіка». Причинами відчуженості з одного боку були матеріальний добробут братчиків (при відсутності благодійності), їхня «несхожість» на селян: інтелігентність, зовнішня порядність, чітка організація і дисципліна праці. А з іншого - шкарублість самих селян, їхнє невігластво в питаннях християнської віри, неприйняття ними Братства, як ще небаченої, штучно створеної організації, яка вимагала інтенсивного духовного і суспільного життя.
На рубежі XIX і XX століть Микола Неплюєв стає активним діячем міжнародного миротворчого руху. Він брав дієву участь у роботі Мирних конгресів. У центрі його уваги була пропаганда ідей духовного єднання народів Європи – у «європейську конфедерацію християнських держав», об'єднання всіх справжніх християн у «міжнародну спілку сповідників Христа».22 З питання зближення християнських конфесій Микола Неплюєв висунув універсальний екуменічний принцип, згідно з яким «кожний християнин, твердо і незмінно залишаючись в лоні своєї церкви, може і повинен бачити в християнах інших церков своїх братів у Хресті, об’єднаних спільною метою служіння Одному й тому ж Христу Богу». Свідомий цього М.Неплюєв налагодив дружні стосунки з християнами майже усіх країн Європи. Його духовними соратником був видатний діяч католицького світу Фернан Порталь (1855-1926), (який був також духовним другом митрополита Андрея Шептицького). Миротворчі ідеї Неплюєва підтримували лідери європейського пацифізму: Фредерік Пассі, Берта Зутнер (лауреат Нобелівської премії миру за 1904 р.), Елі Дюкамен. Досвід Неплюєва вивчали в Краківському університеті, Сорбоні, Французькій академії моральних і політичних наук.23 Книги Неплюєва видавались французькою, німецькою, сербською мовами.
У 1896 р. Трудове братство було визнане першим пацифістським товариством в Російській імперії.24 Його прийняли до міжнародних асоціацій: Ліги миру (Ligue internationale de la Paix), у 1906р. - Дитячої ліги (Ministering Children’s League). Микола Неплюєв належав до того типу «російських європейців», які шануючи самобутність Росії, не відвертались від Заходу. Вони були своєрідними «містками», між народами і культурами. Сам Неплюєв багато подорожував по Європі, а гості з європейських країн часто приїжджали у Воздвиженське. М.М. Неплюєв був одним з головних організаторів грандіозного проекту міжнародного масштабу - Конгресу єдиного людства, який відбувся в Парижі у вересні 1900 року. Метою Конгресу була демонстрація єднання представників самих різних релігій, філософських і політичних поглядів напередодні нового сторіччя. І хоча Конгрес не вдався, сама ініціатива Неплюєва, його велика інтелектуальна і організаційна робота по проведенню такого форуму характеризує його як борця за свободу совісті і релігійну толерантність.
У 1908 р. французький духовний журнал «Revue Catholique des Eglises», підводячи підсумки життєвого шляху Неплюєва, повідомляв: « Він цілком досягнув тієї душевної гармонії, про яку він любив говорити. В ньому все урівноважувалося: містична релігійність і практичний розум, віра і наука, релігія і життя. Він володів ревністю апостола і терпінням організатора, запальністю пророка і синівською відданістю Православній церкві, котра не довіряла часом його справі, проте ніколи мабуть не мала більш вірного сина».25
У грудні 1901 р. М. Неплюєв передав у дарунок Братству своє нерухоме майно, що складалося з 18 тисяч гектарів землі з лісом, будівлями і заводами. У 1903 р. він писав: «Двадцяти років радісних трудів виявилося достатнім, щоб приватна людина могла подарувати церкві і батьківщині своїй живу, здорову клітину, яка складається з живих духом і здорових тілом і духом людей, споєних любов'ю до Бога і один до одного в одну братерську сім´ю, сповнену духу миру і єднання в братолюбстві... Створити трудове товариство з цим характером було для мене насущною потребою віри, розуму, совісті і любові до Бога, мого Государя, Церкви Православної, до моєї батьківщини, до дворянства, інтелігенції, народу і всього людства. Тепер цей скарб я приношу в дар Росії».26 Отець Іоан Кронштадтський, який добре знав діяльність Неплюєва, назвав його істинно руським дворянином, який займається істинно дворянським ділом. Про Неплюєва говорили, що він, будучи світською людиною, несе подвиг духовного єпископа, що він по суті своїй пророк Нового завіту.
У 1904 р., ясно усвідомлюючи небезпеку соціальних потрясінь, що насуваються на Росію, Неплюєв підняв питання про національне покаяння. І негайно почав створення двох організацій: світської – «партії мирного прогресу», і релігійної – «всеросійського братства», покликаних об'єднати людей доброї волі на справу мирного творення батьківщини. 11 жовтня 1906 р. в Києві, в залі Релігійно-просвітницького товариства М.М. Неплюєв виступив перед професурою, духовенством, громадськими діячами і адміністрацією міста з доповіддю «По тому узнают все, что вы Мои ученики, если будете иметь любовь между собою». Він говорив про «відкрите православ’я», мета якого «найповніша реалізація християнства». «Істинне православ’я, стверджував Неплюєв, - не буває нетерпимим, не віднімає свободи у інших віросповідань і національностей».27
Останні роки життя М.М.Неплюєва були цілком віддані християнській проповіді, справі громадського примирення, молитві за свою батьківщину. Він відчайдушно намагався відвернути соціалістичну революцію. Він запропонував суспільству шлях християнських трудових братств, як мирну альтернативу революційному марксистському соціалізму. Але Росія, навіть в лиці інтелігенції байдужно пройшла мимо щирого заклику Неплюєва, хоча, як показав час, його слово багато в чому виявилося пророчим.
У січні 1907 р. Неплюєв за запрошенням Московської Духовної академії прочитав у її аудиторії сім лекцій, під враженням від яких ректор Академії єпископ Євдоким (Мещерський) писав: «От рождения свого я никогда не видал, не слыхал такой глубокой веры, веры живой, во Христа Спасителя, из уст светского высокопросвещённого человека, обладающего громаднейшими связями и колоссальными багатствами. Этой вере многие могут позавидовать и из тех, которые прямо или косвенно призваны насаждать её среди учащайся молодёжи».28
До останніх днів свого життя М.М.Неплюєв безустанно закликав співвітчизників розбудовувати суспільне життя на християнських началах віри, любові і труда. Такий ідеал, говорив він, - багатьом видається утопічним, але в ньому істина і він переможе світ.
Братська сім’я ім. Іоана Богослова. Фото 1910-х років.
М.Неплюєв щиро вірив в особливу історичну місію православної Росії, але він був зовсім далекий національної пихатості. Живучи серед українців, він писав: «Кто жил в Малороссии, знает, как часто встречаются в ней красивые, осмысленные и симпатичные лица».29 А за день до своєї смерті він сказав: «Я рад, что Братство наше зародилось в Малороссии – этой казацкой вольнице. В этом воля Божия. Возникни оно в Великороссии, и люди злой воли говорили бы, что великорусский народ искони привык к общинной жизни, а теперь они этой уловки не имеют».30
Після смерті М. М. Неплюєва в січні 1908 р. Братство проіснувало ще біля 20 років. Його блюстителем стала сестра покійного М. М. Уманець (1853-1930), а почесним покровителем принцеса Євгенія Ольденбургська (1845-1925). Чисельність Братства на той час зросла до 500 людей. Продовжуючи сповідувати культивовану засновником християнську мораль і керуючись його правилом «жити за законами охайної, здорової, дешевої простоти», Братство активно існувало і розвивалося. Воно неухильно міцніло й економічно, застосовуючи у своїй господарській діяльності ефективні аграрні технології і передове технічне обладнання. Про цивілізаційний рівень Братства можна судити з того, що в 1898 р. на його території функціонувала локальна телефонна мережа фірми Siemens, y 1916 p. братчики вели кольорову фотозйомку на діапозитивах компанії AGFA, в 1917 р. встановили автономну електростанцію яка освітлювала всі житлові будинки. На Всеросійській сільськогосподарській виставці 1911 року братський маєток був відзначений великою золотою медаллю. Гучної слави набуло велике садове господарство Братства, де працював селекціонер Семен Черненко (1877-1974). Він створив тут сімнадцять нових сортів яблуні і груші.
На початку 1910-х років активи Трудового братства перевищували 2 млн. рублів, а його щорічні прибутки становили 115 тис. рублів. В 1912 р. Братство купило 20 тис. десятин лісу в Пермській губернії, створило там свою філію і улаштувало промислову переробку деревини. В 1910 р. Братство організувало в Москві школу ім. Володимира Соловйова.
В 1910-14 роках членом-змагальником Братства був фундатор «Християнського студентського союзу» в Софії в 1911р. Стоян Петков, майбутній митрополит Болгарської православної церкви Андрей (Петков,+1972), який часто приїздив до Воздвиженська і до кінця свого життя підтримував спілкування з братчиками та їх нащадками.
Коли почалась Перша світова війна, близько 80 братів пішло на фронт, восени 1915 р. декілька з них загинуло у боях. Під час війни Братство улаштувало шпиталь для поранених, який працював під егідою Міжнародного червоного хреста.31 Представники Братства брали участь у Всеросійському Помісному соборі 1917-1918 років. Делегацію очолював братський священик Олександр Секундов, талановитий духовний керівник і проповідник, якого знав і шанував патріарх Тихон (Белавін +1925).32
Після революції 1917 р. продовжувачі справи Неплюєва намагалися пристосуватися до нових умов. Про цей драматичний період існування неплюєвської корпорації розповів у своїй книзі «Мій російський щоденник» знаменитий французький славіст П’єр Паскаль (1890-1983), який у серпні 1918 р. перебував у Братстві.33 У березні 1919 р., залишаючись своєрідним оазисом християнської культури, Братство реформується, а, по суті, просто перейменовується в першу українську радянську комуну, яка, кваліфікувалась вченими агрономами, як «найкраще агропромислове господарство не тільки в Чернігівській губернії, а й у всій Росії». І було, на думку романтичних ідеологів комунізму, «провісником світлого майбутнього нашого сільського господарства».34 Під час громадянської війни і отаманщини Братство, долаючи великі труднощі і гоніння, всіляко дистанціювалось від політики і намагалось знайти прихисток у правлячої в країні влади. Влітку 1918 р. депутація братчиків попросила гетьмана Павла Скоропадського захистити їхню общину від «більшовицьких банд». Так у Братства з’явилась озброєна охорона. Коли владу захопили більшовики, довелось жалітися новим можновладцям. І в листопаді 1919 р. голова більшовицького уряду України Християн Раковський навіть підписав розпорядження до червоноармійських командирів 12-ї армії, - охоронити майно Братства.35
Але грабежі і реквізиції настільки спустошили квітучий братський маєток, що його мешканцям деякий час довелось пожити впроголодь.
Восени 1920 року чисельність общини складала 639 людей.36 В ці важкі роки її декілька разів відвідував священомученик єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик + 1937), він благословив труди братчиків та закликав їх зберігати християнський уклад життя.
Але вже в кінці 1924 р. з подачі найвищого політичного керівництва Радянської України органи ГПУ репресували керівників Трудового братства і перетворили його в «артіль ім. Жовтневої революції».37 В 1925 р. було знищено братський храм, заарештований священик Олександр Секундов, християнські школи перетворені в радянські. Остаточне насильницьке виселення братчиків з Воздвиженського, здійснене на хвилі тотальної сталінської колективізації 1929 р. обернулося не тільки ламанням їхніх доль, але і повним забуттям справи Неплюєва, його імені і його ідей.
Л. М. Толстой закликав своїх сучасників не судити про справу Неплюєва по тому, яку користь він приніс чи не зумів принести народу. «Вопрос о пользе – писав він – вне пределов разумения человеческого, только Богу ведомы высшие смыслы совершающегося на земле».38 Однак зараз, по збігу століття, ми можемо оцінити досвід Неплюєва і його Братства, і з упевненістю сказати, що найголовніша спадщина Неплюєва – нематеріальна, незрима – у впливі на духовність майбутніх поколінь. В освітньому і моральному відношеннях Братство досягло незвичайних результатів, і в наш час вже третє і четверте покоління його вихованців належить до культурної еліти країн, які раніше входили до складу Радянського Союзу. У Трудовому братстві М. М. Неплюєва духовні витоки інтелігентності й освіченості таких визнаних діячів науки і культури, як український композитор П. І. Сениця, історик П. К. Федоренко, учені-садівники Герой Соціалістичної праці С. Ф. Черненко, його дочка К. С. Черненко, професор П. П. Дорофеєв, родина Фурсеїв, у якій були і є художники і учені, лауреат Державної премії селекціонер П. І. Терницький, конструктор М. В. Бондаренко, професор А. М. Столяренко, ґрунтознавець П.А.Костюченко, професор-вулканолог Софія Набоко і багато інших.
Ім’я М.М.Неплюєва стало повертатися в історіографію лише з початку 1990-х років. Вивчення неплюєвської спадщини тільки почалося. Дотепер про нього написані наукові праці, опубліковані статті в пресі, різних альманахах і збірниках. Про Неплюєва зняті документальні фільми: «Точка роси» (1989 р., Київнаукфільм), «Хліб насущний», «Братство любові» (1995 р., «Леннаучфильм»). За підтримки і з благословення Митрополита Української православної церкви Володимира (Сабодана) у селі Воздвиженському встановлений пам’ятний знак Неплюєву. У 2001р. у видавництві Національної академії наук України вийшла в світ автобіографічна повість П. К. Федоренка «Срібні нитки», яка розповідає про становлення Братства. Найгрунтовніша біографія Неплюєва вийшла в 1997 році в Лозанні. Це книга професора Ліонського університету Режи Ладу.39
В сучасній історичній науці діяльність М.Неплюєва розглядається в комунітарному контексті, а фундатор Братства вважається найяскравішою постаттю в історії російського комунітарного руху. Капелан Російського студентського християнського руху в Західній Європі протоієрей Сергій Четвериков (I867-1947), який був священиком в Трудовому братстві, у своїх богословських працях назвав М.Неплюєва щирим і самовідданим трударем в лоні Православної церкви, який заслуговує на вічну і вдячну пам´ять.40
27 – 28 вересня 2001 р. у Воздвиженському відбулися урочистості присвячені 150-річчю від дня народження М. М. Неплюєва, у яких взяли участь історики з Чернігова, Москви, Сум, краєзнавці, священнослужителі Православної церкви на чолі з єпископом Конотопським і Глухівським Інокентієм, віце-президент Міжнародної ліги захисту культури академік Г. М. Фурсей, нащадки членів Братства.
За пропозицією академіка Б. В. Раушенбаха, для збереження спадщини Неплюєва, Ямпільскою районною радою Сумської області в 2000 р. було прийняте рішення про створення історико-меморіального музею-заповідника«Трудове братство М.М. Неплюєва». Для його організації мають використовуватись фонди народного музею села Воздвиженського, який існує більше тридцяти років, будинок Неплюєва що зберігся з XIX століття, великий парк довкола, а також братське кладовище де похований М. М. Неплюєв. Але це рішення і дотепер не реалізоване.
Неплюєвському музею потрібні друзі, потрібні шанувальники, потрібні, нарешті, такі організації і приватні особи, які змогли б надати матеріальну і фінансову допомогу в ремонті будинку Неплюєва, благоустрої парку.
Музейна справа у Воздвиженському цілком заслуговує на те, щоб зробитися культурним проектом більшого масштабу. Культурна, наукова і пізнавальна цінність історії неплюєвського братства унікальна. У ній фокусується кілька культурно-історичних тем: християнський соціалізм, народна соціальна утопія, релігійний ренесанс «срібного віку», комунітарний рух. Музеїв подібного профілю, що віддзеркалюють одночасно духовне життя, садибний побут і релігійно-моральні шукання другої половини ХІХ – початку XX століття в Україні немає. Такий музей зможе стати не тільки меморіалом одній людині, але музеєм, котрий через долю такого самобутнього культурного явища відкриє нові сторінки нашої історії. В глибинах народної душі ніколи не згасало стремління до правди, інтерес до шукачів вищої правди, наділених надзвичайними харизматичними дарами. Сьогодні досліджені і широко популяризовані біографії політичних вождів, революціонерів, народних ватажків, які шляхом боротьби і насильства намагались збудувати краще майбутнє. Але майже ніхто не знає про сильних, благородних і безкомпромісних людей, які мирним, ненасильницьким, праведним шляхом здійснювали позитивний суспільний і релігійний ідеал. Музей-заповідник, створений на основі такого унікального матеріалу буде хоронителем надзвичайного людського досвіду, музеєм християнської трудової культури. Розташований серед просторого трьохсотлітнього парку, він потенційно має всі шанси стати новим самобутньо привабливим місцем на культурно-туристичній карті України.
Посилання
1 Неплюев Н.Н. Полн. собр. соч. – СПб., 1903. т. 4. с. 247.
2 Там само: с. 249.
3 Неплюев Н.Н. Полн. собр. соч. – СПб., 1902. т. 3. с.394.
4 Неплюев Н.Н. Полн. соб. соч. – СПб., 1903. т. 4. с.137.
5 Неплюев Н.Н. Полн. собр. соч. – СПб., 1901. т. 2. с.328.
6 Неплюев Н.Н. Полн. собр. соч. – СПб., 1902. т. 3. с. 308.
7 Неплюев Н.Н. Полн. соб. соч. – СПб., 1903. т. 4. с. 322.
8 Неплюев Н.Н. Полн. собр. соч. – СПб., 1902. т. 3. с.415.
9 Ludwik Szenderowski. Ivan Prochanov : (Biographical Essay).- Toronto :Evanglical Faith Publishers, 1986. p. 62-65.
10 Неплюев Н.Н. Полн. собр. соч. – СПб., 1903. т.4. с.43.
11 Достоевский Ф.М. Дневник писателя. 1877 г. // Достоевский Ф.М. Дневник писателя: Избранные страницы. – М., 1989. с. 407.
12 Толстой Л.Н. Полн. собр. соч. в 90 т.- М.:Л. Гос. изд. художеств. лит. 1928-1958. т.66. с. 446-447.
13 Флоровский Г. Пути русского богословия. – Киев, 1991. с.423.
14 Неплюев Н.Н. Полн. соб. соч. – СПб., 1908. т. 5. с. 20-21.
15 РГИА. Ф.796. І стол VI отд. Оп.189. 1908 г. Л.3. ( Письмо епископа Черниговского и Нежинского к обер-прокурору св. синода №130, от 8 января 1908 г.)
16 Экземплярский В.И. Памяти Николая Николаевича Неплюева. – Киев, 1908. с. 85.
17 Розанов В.В. В мире неясного и нерешенного. – М. 1995. С. 183-187.
18 Переписка священника П.А.Флоренского со священником С.Н.Булгаковым: Архив свящ. Павла Флоренского. Вып. 4. – Томск: «Водолей». 2001. с. 20-21.
19 Антон Чехов и его критик Михаил Меньшиков: Переписка. Дневники. Воспоминания. Статьи. М.: Русский путь, 2005. с. 134-137, 141.
20 Соловьев В.С. Сочинения в 2-х томах. – М., 1990. Т.2.с. 303-304, 700.
21 Жевахов Н. Раб Божий Николай Николаевич Иваненко. – Нови Сад, 1934.
22 Неплюев Н.Н. Полн. соб. соч. – СПб., 1903. т. 4. с. 119.
23 G.Bonet-Maury. L`Association ouvriere de Vosdvijensk.- Paris: Alphose Picard et fils.1898;
Josef Wilbois. La Confreire Agricole de Vozdvijensk (Petite-Russie) // Bibliotheque de la science sociale. Septembre 1909. - p.19-127.- Paris: Bureaux de la science sociale, 56.
24 Иллюхина Р.М., Сдвижков Д.А. Российский пацифизм и западное миротворчество в начале ХХ века // Долгий путь российского пацифизма: Идеал международного и внутреннего мира в религиозно-философской и общественно-политической мысли России . – М.., 1997. с.183.
25 Albert Gratieux. Nicolas Nicolaevitch Nepluyef // Revue Catholique des Eglises. (Paris) - 1908, №2, fevrier. P. 65-69.
26 Неплюев Н.Н. Доклад Глуховскому комитету высочайше утверждённого Особого совещания о нуждах
сельскохозяйственной промышленности по вопросу о крестьянской общине. - СПб. : тип. Тиханова, - 1903.- с. 33.
27 Неплюев Н.Н. Полн. соб. соч. – СПб., 1908. т. 5. с. 520-521.
28 Авдасёв В.Н. Трудовое братство Н.Н.Неплюева, его история и наследие.- Сумы, 2003. с. 17.
29 Неплюев Н.Н. Полн. соб. соч. – СПб., 1901. т. 1. с. 171.
30 Трудовое братство. Н.Н.Неплюев – подвижник земли русской. – Киев, 1912. с. 35.
31 Уманец М.Н. Краткий отчёт блюстительницы Крестовоздвиженского трудового братства за
1915г.- Петроград, 1915. с. 23.
32 Балашов Николай, прот. На пути к литургическому возрождению: Поместный собор 1917-1918 гг. и предсоборный период. – М., 2001. с. 43, 189, 422.
33 Pierre Pascal. Mon Journal de Russie,1916-1918. L`Age d`Homme, Lausanne, 1975.
34 Грандов М. Расчищайте путь // Беднота (Москва) 1922, 11 октября №1341. с. 2-3; див. також
Petrus K. Religious communes in the USSR.—New-York. 1953. Р.1.
35 Обращение совета коммуны «Воздвиженское трудовое братство» к Черниговскому губземотделу от 7 марта 1921 г. №209. // Матеріали народного музею «Трудове братство М.Неплюєва» Ф. Б-К № 509. арк. 7.
36 Державний архів Чернігівської області. Ф.р. 503. оп. 1. спр.568. арк.15.
37 Державний архів Сумської області: Фонд Р. 1752, оп. 1. спр.38. арк.. 3 – 69.
38 Толстой Л.Н. Полн. собр. соч. в 90 т.- М.:Л. Гос. изд. художеств. лит. 1928-1958. т. 68. с. 142.
39 Regis Ladous. Un bonheur russe : La communate slavophile de Nicolas Nepluyev.- Lausanne,
«L`Ade d`Homme, 1997.- 204p.
40 Четвериков Сергий, прот. О вере во Христа. Тысячелетний путь русского православного народа
со Христом, - СПб.,1998. с. 52.
Музей «Трудовое братство Н.Н.Неплюева»
Находится в селе Воздвиженском Ямпольского района Сумской области, в 25 км севернее города Глухова, и за 15 км от железнодорожной станции Янполь на линии Киев – Москва. Музей посвящён деятельности Николая Николаевича Неплюева (1851-1908) – светского богослова, крупного помещика, который создал в своём родовом имении уникальное духовно-хозяйственное формирование - Крестовоздвиженское трудовое братство. Оно призвано было стать первой живой моделью будущего христианского общества социальной справедливости. Братство зиждилось на началах веры, любви и труда, оно просуществовало 40 лет (1889-1929) и оставило уникальное материальное и духовное наследие.
Музей основан в 1967 г. как музей истории колхоза. В 2000г. по предложению академика Б.В.Раушенбаха он был преобразован в музей «Трудовое братство Н.Н.Неплюева». В Воздвиженском сохранились братские постройки, старинный парк, дом Неплюева, его могила. В связи с неоконченным ремонтом дома Неплюева, основным местом размещения музейных фондов является арендованные в средней школе помещения: экспозиционная комната и фондохранилище. Экспозиция состоит из 7 разделов, которые в хронологическом и систематическом порядке отражают историю личности Н.Н.Неплюева и деятельность Трудового братства.
Музейная коллекция по этой теме насчитывает более 900 зарегистрированных единиц хранения. Это прижизненные издания сочинений Н.Н.Неплюева, некоторые предметы мебели из его дома, подлинные письма Н.Неплюева и его сестер Марии Уманец и Ольги Неплюевой. Большая коллекция фотоматериалов, книги и журналы братской библиотеки. Графические рисунки художников Братства, личные вещи семьи Неплюевых, музыкальные инструменты, аттестаты Воздвиженской и Преображенской школ Братства, картографические материалы по имению Неплюева, материалы из семейных архивов братчиков и проч. В музее собрана значительная коллекция литературы как самого Н.Неплюева, так и публикаций о его деятельности.
Кроме музейной экспозиции существует экскурсионный маршрут «Следами Неплюевского братства». Он проходит через бывший братский сад, большой парк и братское кладбище, где похоронен Н.Н.Неплюев.
Текстовые и иллюстративные материалы о Н.Н.Неплюеве можно посмотреть в Интернете на сайте: chri-soc.narod.ru
Ежегодно музей принимает примерно 600 посетителей, десятая часть из которых прибывают из-за границ Украины.
Посещение мест бытования Трудового братства будет несомненно интересно всем тем, кто хоть однажды всерьез задавался вопросом – как сделать реальностью общество людей-братьев.
Проезд из Москвы с Киевского вокзала на поездах следующих на Украину - около 15 поездов в сутки. Ехать до ст. Хутор-Михайловский или Янполь (время в пути 10 часов), далее автобусом до села Воздвиженского.
Из Киева на поездах московского направления до ст. Янполь или Воронежская. На электричках до тех же станций, а также ст. Шостка (время в пути 5 часов), далее автобусом.
Автотранспортом по автотрассе Киев – Москва до поворота на г. Глухов, затем по дороге Сумы - Середина-Буда 20 км в сторону райцентра Ямполь. Время в пути: из Киева 4 часа; из Москвы около 9 часов.
Адрес музея: с. Воздвиженское
Ямпольский район
Сумская область
41242
Украина
Директор музея Авдасёв Валерий Николаевич дом. тел. 8 (05456) 5-74-56